Критик Олег Вергеліс: "Модільяні" – це продовження мого театрального роману

Критик Олег Вергеліс: "Модільяні" – це продовження мого театрального роману

інтернет-версія газети "Галичина"
Леся Зьола

Цьгоріч Франківський драмтеатр відкрив новий сценічний простір: там де працював світлої пам’яті художник Олександр Семенюк, тепер – Сцена-Цех. У новому просторі  франківські митці творять унікальну сценічну історію про одного великого і нещасливого художника. Це вистава режисера Ростислава Держипільського «Модільяні. Я пройшов мостом, якого не існує» - як ескіз на тему долі художника-генія, який жив у злиднях, а відразу після смерті його картини стали найдорожчими в світі. У цій виставі режисер зібрав акторів-однодумців, повернув до рідного театрального дому після 18-літньої перерви легендарного Сергія Романюка (в ролі Ренуара). Але, можливо, найсенсаційніший сюрприз цієї постановки – запрошення на роль відомого українського театрального критика Олега Вергеліса.  За задумом режисера він грає сам себе. 

Отже, ми сидимо у театральній кав’ярні (режисер якраз оголосив перерву в репетиціях), розмовляємо про виставу, про те, як критик грає критика – в одній з найрезонансніших українських постановок цього року.

- Олеже, скажіть будь ласка, чи є в історії українського театру саме такий прецедент, коли популярний критик, журналіст, публіцист не просто бере участь у постановці, а грає самого себе?

- Знаєте, в історії театру, мабуть, вже й не лишилося неторованих стежок, якихось невідомих сценічних прийомів. Врешті-решт, на рубежі XIX—ХХ століть був дуже активним критик Олександр Кугель, який писав не тільки блискучі есеї, а намагався творити театр. І таким його театром став тогочасний проект – «Криве дзеркало». Є і інші приклади, коли критик занурюється в сценічний процес – умовно чи безпосередньо. 

Але, можливо, в Україні у зв’язку з «Модільяні» це дійсно оригінальний і апріорний режисерський виклик. У зв’язку з критиком. І насправді таке  – вперше.

Пам’ятаю, після цієї вистави ми розмовляли з чудовим колегою, критиком Сергієм Васильєвим, і він пригадав, що Андрій Жолдак у Києві у кінці 90-х мав намір запросити саме Сергія Геннадійовича в одну із своїх вистав – як активного учасника. Здається, то був жолдаківський задум, пов'язаний з комедією Ґольдоні. Отже, Жолдак дійсно мав намір створити певний «конфлікт» – критик і сценічний текст. Але, на жаль, та вистава так і не з’явилася. Сергій сказав: «Те, що не втілив Жолдак, те зробив Держипільський!» З іншого боку сьогодні світовий театр настільки мозаїчний, поліфонічний і різноформатний, що вже мало кого і чим здивуєш. Можливо, здивуєш тільки щирістю та талантом, якщо це є на сцені. В той же час, дійсно приємно, що після десяти наших зіграних вистав постійно лишається якийсь присмак справжнього театру, щирої авантюри. Є бажання щось змінювати у самому собі і позитивно впливати на енергетику дійства.Врешті-решт, коли вийде цей текст, то хтось-таки в Інтернеті і надибає згодом на рядочок про те, що такий-то український критик вперше зіграв у драматичній виставі сам себе чи й не зовсім себе…

-  Маю надію, що газети також залишаться (навіть у подальшій перспективі),  а отже, текст про те як ви грали можна буде знайти і в бібліотеках у паперових часописах.

- Можливо! Взагалі, у мене є ідея на основі цієї вистави зробити невелику книжку. Навіть назву придумав буквально зараз.

- Яку?

- «Мені наснився Модільяні!» Але якщо це колись і трапиться, то не раніше, ніж після 50-ти вже зіграних вистав, якщо цей проект доведе свою життєву спроможність. І тоді дійсно можна було би зробити книжку-гід – такі собі мандри виставою, яка сама по собі дуже «фотогенічна» і красива, а також мандри життям і картинами Модільяні. Тобто об’єднати під однією палітуркою два світи – сни про виставу, і сни про великого художника. До речі, коли ми зараз говоримо про нього, то пригадалася чудова виставка, яка діє у Києві в «Мистецькому Арсеналі» - «Лесь Курбас. Нові світи». Навіть просторове відчуття дає усвідомлення, що Курбасові колись наснилося сценічне майбутнє, він випередив свій час. Бо він потрясаюче відчував простір, образ, знак, фактуру, автора. Я не натякаю ні на які паралелі, але це щира правда: в «Модільяні» є якесь звірине і інтуїтивне відчуття простору -- саме на тій сцені, де ми і граємо. Бо цей простір перетворюється на божевільню, на майстерню художника, на обшарпаний готель, в якому він п’є, на кав’ярню «Ротонда». І все це має з’явитися в уяві глядача, без зайвих декорацій та реквізиту.

- Олеже, а взагалі як народилася ідея запросити саме вас у цей проект?

- Тут немає ніякої таємниці. Здається, на початку цього року мені зателефонував режисер. І каже, мовляв, знаєш де я є? Перепитую: де ж бо? Він відповідає: «В Парижі! На могилі Модільяні. В мене виникла ідея, щоби ти зіграв у виставі цікаву роль». Я жартома відповідаю: «Нижче Гамлета я не опускаюся!». Режисер чи то перелякався, чи не розчув, а згодом каже: «Ти маєш зіграти себе. Точніше такого собі критика-коментатора, який розповідає не тільки біографію художника, а творить особливий світ у виставі».Я, правда, запропонував, щоби на цю роль пошукали когось з місцевих галеристів, які, можливо, ґрунтовніше знають специфіку живопису Модільяні. Але режисер наполягав на своєму задумі. 

- І як переконував?

- Що він якось потрапив на презентацію моєї книжки у вашому театрі – «Театр, де розбиваються серця» і сказав, що я «умію інтригувати манерою оповіді». Взагалі-то в театрі дійсно треба вміти «інтригувати» -- не тільки манерою оповіді, а й іншими високими істинами, аби в такому театрі просто вижити і ствердитись. Втім, у мене дійсно є досвід викладацької роботи, є телевізійні проекти, де оповідь – основа. Тому, певний час поміркувавши, я і погодився.

- І розпочалися репетиції…

- Напередодні прем’єри ми визначилися з режисером, які мають бути тематичні блоки – тобто сюжети, які доношу до глядача саме я. Режисер наголосив, що це має бути територія авторської імпровізації, яка з одного боку не зіб’є акторів з пантелику, а з іншого боку дасть можливість критику в самій виставі постійно оновлюватися, змінюватися, інтелектуально провокувати колег. Щоби то був не застиглий чи заскорузлий текст, а жива матерія.

-
Наскільки мені відомо, ви щоразу пропонуєте абсолютно різні тексти і нові сюжети, пов’язані з Модільяні та його часом?

- Буває по-різному. Але дійшов до думки, що саме оновлення інформації про художника і триматиме увагу. От, наприклад, нещодавно вирішив, що п’ять тематичних блоків про Модільяні – це п’ять снів, про які я вже згадував, у зв’язку з химерною ідеєю книги. Чому саме сни? Тому що все його життя, як сон. Його й називали «сновидою». І навіть коли вже він дуже тяжко хворів (туберкульоз, менінгіт), то замерз біля церкви Монруж, заснувши на лавці. І різні його біографи постійно граються з цим фактом, мовляв, художнику тоді наснилося його дитинство у сонячній Італії. Я схопився за цей момент. І в деяких виставах ніби переказую його імовірні сни. А нещодавно мені спала на думку ще одна ідея. Виявляється, цьогоріч виповнюється рівно сто років з дня народження Жанни Ебютерн – доньки художника (її назвали в честь матері, яка покінчила життя самогубством відразу після смерті коханого). Це єдина дочка Модільяні. Хоча, гадаю, були й інші діти, але то все покрите таїною. Дочка Модільяні народилася 29 листопада у Ніцці. Після смерті батьків виховувалася в Італії,  в родині Модільяні. Дочка написала біографію свого батька – «Модільяні: людина і міф». Від батька вона успадкувала якусь надзвичайну еротичну пристрасність. Під час Другої світової війни закохалася в француза, що воював проти фашистів, втекла з ним світ за очі,  розлучила з дружиною, народила від нього доньку Анну. Отже у Модільяні є і офіційна онука. Так от, оскільки у листопаді рівно 100 років дочці Модільяні, то я і вирішив в деяких виставах розповідати про нього – нібито від її імені, нібито гортаючи сторінки її книги про нещасну долю батька та трагедію матері. Як-то все виходить на сцені? Головне, аби подобалося мені. 

- А якщо продовжити тему снів Модільяні?

- О… Його сни були різнокольорові. Чого тільки не марилося йому у тих пропащих п’яних снах – на Монмартрі, на Монпарнасі, в дешевих квартирах, які він часто і невимушено волів або спалити, або зруйнувати. Безумовно, були його сни про красивих жінок, і ті сни ніби віддзеркалювалися на його картинах – витягнуті шиї, майже скіфські обличчя. А ще, безумовно, кавалькада його звабливих друзів-художників, які є і у нашій виставі – Моріс Утрілло, Хаїм Сутін, Пабло Пікасо, інші. Глядачі дуже люблять новелу-сон про його жінок, звісно про Жанну, а також про британську журналістку і авантюристку Беатріс Хестінгс. Про студентку з Канади Сімону. Про Ахматову, яка більше вигадала про це кохання, ніж воно було таким насправді. Тому що Ахматова була не тільки великою поеткою, а й великою самопіарщицею, кажу про це без негативного відтінку. А от як гадаєте, яка новела у цій виставі мені особисто найближча?

- Яка ж?

- Це сцена, коли Модільяні (актор Олексій Гнатковський) вилазить з ванни після водних тортур, з нього стікає вода, він замерз. І от тоді з’являюся  на сцені – я. Тобто з’являється людина з якогось його далекого дитячого сну, у якому є його мама, Євгенія, є його купіль, є рожева невідомість стосовно майбутнього. І в цей момент мені хочеться підійти до актора в образі такого собі янгола, який знає більше ніж герой – і про минуле, і про майбутнє. Знаєте, за півроку я вже стільки перечитав текстів про Модільяні, що іноді голова йде обертом, бо не знаєш як оцю всю інформацію втиснути в короткі блоки. Безліч легенд, багато фактів, враження, що він прожив декілька життів, а не свої гіркі 35 літ – з рідкими злетами і суцільними падіннями. Отже, дуже хочеться аби глядачі, якщо й не зрозуміли, то хоча би відчули той хаос, який огорнув його життя.

- Той хаос життя також пов'язаний з пристрастю Модільяні до алкоголю, наркотиків?

- З цього приводу режисер наголошує, що у виставі треба говорити і про це, але не тільки про це, адже Модільяні був енциклопедично освіченою людиною, цитував напам’ять тексти Ніцше, Данте, французьких та італійських поетів.  І колись Ілля Еренбург з цього приводу писав, мовляв, алкогольна, наркотична залежність Модільяні – то лише темна сторона одного місяця, а світла сторона – його художній геній. Це особистість епохи Античності або Ренесансу. І це прекрасно відчувають ділки від мистецтва. Вони відчувають його незаперечну і абсолютну цінність, точніше безцінність.
От і цьогоріч у травні в Нью-Йорку на аукціоні його картину «Лежача оголена» продали за рекордні 157 млн. доларів! Тобто ціни на нього не падають, а тільки ростуть. І такі мільйони доларів – то плата за його легенду. Бо ж в мистецтві іноді легенда набагато дорожча, ніж саме полотно.

- Звісно, переказати в одній виставі всі історії про Модільяні неможливо?

- А ніхто цього і не збирається робити. Тут важливо не забути щось головне. Наприклад, про ту саму Жанну Ебютерн, яку називають останнім коханням художника. Хоча хто знає, чи було воно останнім, чи передостаннім? Про те знав тільки він. Але уявіть, історія їхніх взаємин для мене є надзвичайно візуальною. Я ніби бачу їх обох: коли він лупить її на Монмартрі, а згодом жаліє; коли вона його шукає серед п’яних художників у паризьких кав’ярнях; коли вона підсвідомо імітує його живописний почерк у своїх власних картинах. І, звісно, коли приймає рішення полишити це життя, бо без Моді для неї ніякого іншого життя бути не могло. Хоча вона і носила під серцем його другу дитину. І вбила одночасно двох – себе і ненароджене дитя. Розумієте, коли про таке розповідаєш людям, то тут не повинно бути байдужості або якоїсь псевдонауковості, тут має виникати стан деміургії, коли прагнеш створии їхній чуттєвий світ – через паузу, певну інтонацію.

- А є у вас якісь свої «прийоми», коли ви входите в такий стан? От, наприклад, наші актори перед виставами стають у коло -- помолитися.

- Я не знаю, як це пояснити…

- Тобто все-таки це дуже складна праця?

- По-перше, це ніяка не праця, бо «Модільяні» -- це продовження мого театрального роману. Це мій особливий стан. По-друге, я багато читав і читаю про акторську техніку. У Києв майже щотижня прибувають авантюристи-ілюзіоністи, які нібито прагнуть навчити, «як грати». Це смішно. Це все циганщина. Треба, безумовно, знати певні основи техніки. Але я і не претендую на акторську партію. Тому для мене особисто є своя технологія – навіювання.Аби увійти в певний стан, мені треба, аби щось його навіяло – листи Модільяні до матері, його світлини, його полотна. Іноді в готелі перечитую книги про нього – і ціпеніє душа. І не від того, що я сентиментальний, а тому що підсвідомо налаштовуюсь на той стан трагедії, який має відчути глядач, по краю якого я і сам маю пройти, не руйнуючи постановку.
Бо вже, повірте, якби ця постановка за півроку якось «зруйнувалася» та ще й через мене, то скільки радості було би – особливо у Києві… Тому моя присутність у постановці -- не уніфікація, не формальність, а той особливий стан, в котрий потрапляють: я, глядачі, колеги. Буває таке – на початку вистави до мене підвозять лікарняне ліжко з Модільяні, звучить тривожна музика, я сиджу на стільчику, бо ніхто з глядачів не знає, хто там сидить. І поруч лежить актор Олексій Гнатковський, у якого течуть сльози. Але він актор. І тут трапляється щось неймовірне. Я сиджу поруч і теж починаю плакати. І коли в якійсь виставі ці сльози не з’являються, то я починаю ненавидіти -- і себе, і реального художника Модільяні, який щось не так мені навіяв. Тому для мене у цій виставі важливішим є не факти про життя митця, а стан – мій особистий, глядача, колег.

- А хвилювання у вас є?

- У мене немає ніякого хвилювання. Абсолютно. Але є моменти відповідальності, щоб не пропустити і не забути щось цінне. Деякі вистави йдуть на гуморі, часто з’являється синтементальність. Тобто вистава ніби сама себе регулює – свій настрій і жанр. А оскільки жанр – ескіз, то завжди лишається щось незавершене і це можна довершити у наступній постановці.

- А режисер втручається у ваші творчі пошуки?

- Він дає режисерські поради. Наприклад, каже: «Не забудь згадати про його маму, або скільки зараз коштують його картини». Ще для режисера важливо, аби художника сприймали у виставі як інтелектуала, а не тільки нещасливого генія-наркомана.

- Режисер якось мені розповідав, що виношував задум цієї вистави майже десять років. Спочатку на нього вплинув фільм «Модільяні» з Енді Гарсія у головній ролі (2004 рік), були і інші фактори впливу. Отже, чому ця тема з’явилася на нашій сцені саме сьогодні?

- Я відповім. Правда спочатку зауважу, що Енді Гарсія – дуже гарний актор, але для образу Модільяні він занадто цілісна особистість, а Модільяні цікавий, насамперед, «розпадом» своєї особистості, її мозаїчністю, силою через слабкість, гордістю через приреченість. Так от чому ця вистава така популярна сьогодні – а тому, що в наш час різних стресів, потрясінь, перегонів, в час цинізму і кон’юнктури, в час пустослів’я про банальне, ми, на жаль, забули надважливе поняття  – «натхнення». А ця вистава – і про натхнення, яке веде вгору і інколи штовхає на дно. Це вистава про талант, одержимість, художню фантазію. Тобто про ті речі, які сьогодні не багатьох цікавлять, бо тепер суцільні -- прожекти, проекти, воркшопи, івенти, кастинги. І це чудово.  А де натхнення? Отож бо. І в цьому сенсі у режисера, на мій погляд, є унікальне інтуїтивне відчуття теперішнього часу, нашого часу. Він і відчув, що ми ніби заялозили та відхилили щось дуже важливе в мистецтві, почали торгувати і рейтингувати, ставити лайки і змагатися у власних дурощах. А от натхнення – як основа мистецтва – це не купиш, не пролайкаєш, не пропіариш. Воно або є, або його немає. І от у цій виставі і є спроба – пошуку натхнення, є прагнення дотику до нього. І ця вистава приваблива саме тим, що існує всупереч різним теперішнім «трендовим» розрахункам, коли для одних вартісний соціальний театр, а для інших – документальний. А театр вартісний тоді, коли він – театр. І ця вистава – театр, річ в собі. Тому про неї говорять і на неї їдуть з інших українських міст.

- Ваші колеги, київські критики, вже бачили цю постановку?

- Деякі бачили, зокрема на фестивалі Порто-Франко у червні. І, можливо, то була не найсильніша вистава саме через те, що влітку був дуже нервовим сам фестиваль, різні провокації навколо нього. Тому втомлені актори дуже хвилювалися, а я не хвилювався взагалі. Випив краплю коньяку -- і пішов весело грати. Кажу про це чесно. Хто і як тоді сприйняв мене на сцені -- майже не цікавить. Мені цікаві думки дуже небагатьох людей, які самі по собі мають ціну в мистецтві. Важливо, що цю виставу бачили такі видатні актори як Богдан Бенюк, Олег Стефан. І їхнє слово – надважливе.
Є чудова львівська критикиня Майя Гарбузюк. Вона так захопилася виставою, декілька раз на неї їхала зі Львова, давала поради, казала мені, що не треба існувати з Модільяні на сцені ніби нарізно, а наші світи мають десь перетинатися. Я погодився, світи перетнулися, тепер я навіть штурхаю Модільяні в спину, поправляю йому капелюха. Але і це треба робити досить делікатно, щоб не виникала естрадність.

-А що скажете про франківських акторів у цій виставі?

- Хороші актори. Фантастично схожа на Жанну Ебютерн – Оля Комановська. Вона дуже старається, дуже хвилюється, кожну наступну виставу проживає як першу. І, звісно, є актор-соліст – Олексій Гнатковський. Він одержимий своїм образом, самим проектом. Дуже хочеться, щоби розумний глядач прочитав у цій виставі різні тональності у його сольній партії -- як актора, як душевнохворого персонажа, власне, як художника Модільяні. Хочеться, щоби глядачі прочитали і інше – мовляв, я сам є лише фрагментом його хворобливого сну. Така собі «чорна людина», нібито з поеми Єсеніна. Там, як відомо, до поета приходить дивний темний чоловік і прагне затягнути його чи то в безодню, чи, можливо, навпаки – витягти на небеса.Дехто хоче, щоб виставу показали в столиці. Я не хочу. По-перше, там її ніде грати, бо тут важливий саме простір декораційного цеху. Тобто простір, який впустив нас у свій світ. А кияни хай спеціально їдуть до Франківська – і дивляться. Вони багаті. Грошей на квитки вистачить.

-Як вам здається, наш франківський театр витримує конкуренцію зі столичними театрами-лідерами?

- А які в Києві є лідери? Мені самому це цікаво. Є театри, яким не варто ні з ким і ні в чому конкурувати,  навіть озиратися навколо не варто. Бо такі театри цікаві своєю автентичністю, неповторністю, «самістю». Сьогодні в мистецтві театру (як такого) дуже багато різного (і на різних сценах) – сучасного, архаїчного, модного, модерного, псевдоавангардного. Інколи український театр когось мавпує, інколи ніби цитує формулу Достоєвського, що на світі нема ні раю, ні пекла, отже все дозволено, роби що хочеш! От я і хочу зауважити, що іноді трапляються театри (ваш серед таких), які зберігають етичну основу і зберігають своє усвідомлення Бога. І це надважливо. У такому театрі, як ваш, саме і є усвідомлення – що ми тут, на землі, щось творимо,  про щось сперечаємося, але ми тут не головні, бо над нами є хтось вище і він все бачить, він все знає і він колись про все запитає. І от у мене цей стан постійно виникає – коли потрапляю в ваш театр. А цей театр якраз і існує – попри всі свої репертуарні пошуки – саме по вертикалі: від землі до Бога. А деякі інші театри працюють по горизонталі – від дурня до телепня, від моди до погоди. І це не можна заперечувати, бо такий світ – різноголосий. Але головне – і в театрі - все-таки Бог.

Джерело: http://www.galychyna.if.ua/publication/culture/kritik-oleg-vergelis-modiljani-ce-prodovzhennja-mog/?fbclid=IwAR0uAt301f_eHUP--kWkLgl-6Xw5ZxnqTdvsG1268cWiQHh4LB0cVTCxxp4