Проста мрія Держипільського

Проста мрія Держипільського

Інтернет-версія газети "Галичина"

15 листопада 2018 року.

Леся ЗЬОЛА


Актори Франківського драмтеатру взяли участь у національному культурному проекті «Галичина і Подніпров’я 1918–2018: відновлення національних зв’язків», який тривав із 16 по 21 жовтня у Кропивницькому.

За підтримки Українського культурного фонду вони здійснили реконструкцію подій столітньої давності: пройшлися містом «Ходою єдності», так само, як і 100 років тому Українські Січові Стрільці спільно з жителями Єлисаветграда, зіграли в театрі корифеїв шість вистав, відвідали заповідник-музей Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія», де помолилися на могилі Івана Тобілевича, та висадили два дуби, калину і карпатську смереку. Про майбутні постановки, кіно, місію театру, феномен «Солодкої  Дарусі» розмовляємо з художнім керівником  народним артистом України Ростиславом Держипільським.


– Ростиславе, якось ти сказав, що маєш просту мрію – щоб Україна стала найкращою. Що волієш робити для цього все можливе на своєму конкретному місці, розуміючи, що у нас насправді є потенціал, або делегувати це владі, чи, може, самому брати цю владу. Знаю, що останнє тобі пропонували…


– Справді, мені час від часу доля посилає такі виклики, чи спокуси, чи пропозиції або ж шанси… Я, до речі, намагався якось навіть розібратися – як це називати, що це таке. Чи це для того, щоб я не боявся, бо боягузтво – не ті якості, котрі поважаю. Тому в такі хвилини намагаюся себе зрозуміти. Як? Починаю слухати себе, слухати простір, як нас вчила Наталя Половинка, і з того всього роблю висновки. Сьогодні вважаю, що  в першу чергу треба максимально добре, максимально багато робити на своєму місці,  робити все, що від тебе залежить, і жити чесно. А якщо ти так  живеш, то навколо тебе починає змінюватися оточення, поинає змінюватися простір, починають  з’являтися однодумці, і нас стає більше. І ми ростемо на силі. Тоді, скажімо,  колектив, як-от наш – він же невеликий в глобальному плані –  починає впливати на загальну ситуацію в місті, в області, в Україні, а далі і в Європі. Тому відповім так: кожен повинен робити багато і чесно на тому місці, куди його поклав Бог. Але… відомо, що в моєму житті є і досвід в політиці, я його не цураюся, це досвід, як і будь-який, дуже цінний, і під час моєї політичної діяльності мені пощастило спілкуватися з дуже багатьма хорошими людьми, з котрими я досі товаришую, ми тримаємо зв’язок і допомагаємо одні одним. Була в мене ще одна серйозна спокуса, вже після того, як я очолив наш театр (2018-го минає 10 років, як Ростислав Держипільський очолив Івано-Франківський муздрамтеатр. – Авт.): піти в депутати цього скликання, яке закінчується, і стовідсоткову гарантію давали. Я відмовився, свідомо. Мене не зрозуміли. Та я ніколи не кажу, що більше ніколи не спробую… І коли роблю такі свідомі кроки, то Бог дає мені круті постановки, цікаві проекти, непересічні акції… Так діє закон енергії, я кажу усім, що енергія є одна, і лише від людини залежить, куди вона її спрямує: чи на добро, чи на зло. 

– Цікаво, чи запрошують тебе – відомого культовими постановками в історії українського театру – ставити на інших сценах, в інших театрах. Чи хтось наважується?

– Насправді запрошували, і давно, ще коли я тільки поставив «…Дарусю», коли був такий перший, умовно кажучи, успіх. До Києва запрошували, мені було цікаво, коли після «Нації» Митницький запросив в свій театр (Київський театр драми і комедії на Лівому березі. – Авт.) На тому етапі я відмовлявся,  не можу халтурити, я розумів, що театр доведеться залишити на місяць-два… То нині вже наш організм працює злагоджено. Збалансованою і надзвичайно сильною є наша команда, передусім – акторський склад, він постійно оновлюється, ми от взяли п’ятеро нових акторів, я бачу, як нам потрібно форс-мажорно було вводити нових в деякі вистави, і який це рівень, і як все працює, тому щасливий від цього. Часто критики-театрознавці називають цю трупу однією з найсильніших в Україні. Але й інші ланки у нас працюють прекрасно, що найсмішніше – є нюанси з технічними службами, не тому, що там погані люди, а тому що із цими штатними розкладами у них дуже низькі зарплати… Потім і за кордон мене запрошували, але відмовлявся, казав: я ж тут ставлю, маю однодумців, котрі чують те, що я хочу, і це для мене найбільше щастя. Нащо мені годувати свої амбіції, коли про нас і так знають, ми беремо участь у найтоповіших фестивалях Європи та України. Але сьогодні можу сказати, що знову маю два дуже конкретні і цікаві запрошення, і аж тепер, думаю, можу спробувати. 

Будеш виходити на всеукраїнську територію чи на Європу. Що це буде?

– Дмитро Богомазов (головний режисер Національного театру ім. Івана Франка. – Авт.) звернувся з пропозицією співпраці. Є домовленість про роботу в Харкові, в театрі опери і балету. Це буде проект про Василя Вишиваного, його підтримує консульство Австрії, лібрето написав Сергій Жадан, композитор – Алла Загайкевич, вона створила музику до стрічки «Поводир», задіяна і в фільмі «Довбуш» Саніна. Ми вже з нею бачилися. Тому коли мені це  запропонували, подумав: «А чому б і ні». Звичайно, мене захопила і сама постать Василя Вишиваного. Ця робота мені видається нині дуже потрібною. Вона піднімає українців, нагадує нам, хто ми. Про Василя Вишиваного є роман Наталки Сняданко та монографія історика Тімоті Снайдера.

Читаю… Я зачепився спершу за ідею і також мене тішить крута команда. Велися переговори навіть з диригенткою Оксаною Линів (перша жінка-диригентка опери у м. Ґрацю – Авт.). Це виклик. Зрозуміло, що то не має бути класична опера. 

Ростиславе, ти часто повторюєш, що хто не йде вперед, той деградує, навіть не стоїть на місці. Не всі керівники театрів радо відпускають своїх працівників на роботу в інших проектах, зокрема на зйомки в фільмах. Ти і сам час від часу знімаєшся, і всіх своїх акторів благословляєш на цей хліб, не даючи їм полишити сцену театру. Напевно, виникають складнощі з тим, щоб сформувати репертуар, узгодивши всі графіки зйомок-репетицій-гастролей? 
– Я тішуся цьому як тато: він щасливий, коли діти добиваються успіху, я виховую своїх студентів як зірок. Завжди кажу їм, що вони  найталановитіші, і сьогодні це вже правда. Десять років минуло відтоді, як ми увійшли до театру ще з дипломною нашою роботою «Солодка Даруся», і тепер у нас хто слабший, або «не одної мисли», сам по собі відходить. Тепер наших акторів розхоплюють, і вважаю, що чим  більше буде наших в кіно, тим крутішим буде український кінематограф.

На гастролях у Кропивницькому ви зіграли «Солодку Дарусю» 228-й раз. Ти бачив кожну, змінилися актори. Що найбільше запам’яталося? Я, наприклад, ніколи не забуду, як десять років тому на прем’єрі, на котру ви запросили Марію Матіос, вона вийшла в фіналі  і не змогла говорити. Від зворушення і нервового напруження втратила голос, тому написала на аркуші слова і їх зачитав її чоловік.
– Ми коли відкривали недавно сезон цією виставою, Марія Матіос надіслала відеопривітання, я зачитував. Ти розумієш, дуже довго, від самого початку історії цієї вистави, як ми її лише показали як дипломну роботу, і потім ще дуже довго, особливо, коли ми з нею кудись їдемо, мене не  покидає відчуття, чи її розуміють люди. Я постійно переживаю і сумніваюся, чи дійде до людей, і хоч уже відомо: виставу визнано, це успіх, але це відчуття є. Мене часто питають, у чому рецепт успіху. Величезна вдячність Наталці Половинці, бо вистава – живий організм, вона внесла у виставу живу енергію, і крім геніального тексту Матіос, ця вистава, як показує життя, – то такий правильний механізм, ідеально складений пазл. Як ми казали: Олеся Пасічняк щоразу перед виставою бере звук – із того простору, котрий довкола, ми і  творимо щоразу нову виставу, тут і зараз. Вона рухається і живе. І завжди, де би ми не були, люди розуміють, відбувається катарсис. А курйозних випадків у нас було купа. У Полтаві глядачі не розуміли гуцульського діалекту, то ми їм підказували –органічно, по-їхньому, з гумором. Тепер уже, напевно, можна говорити про феномен «…Дарусі», слава Богу, що вона у нас є. Та найсмішніше те, що минуло десять років, естетика змінюється, театр змінився. А торік в Києві квитки розкупили за годину, ми дали додаткову виставу – і на неї квитки розлетілися. Думаю, у виставі закладено щось правильне.

На «Солодку Дарусю» у Кропивницькому прийшло дуже багато людей, а після тригодинної вистави вас обсипали пелюстками троянд. І після тижневих гастролей у театрі корифеїв – ти зразу ж на зйомки. Чим підкупив тебе Олесь Санін, що Ростислав Держипільський  погодився  і пройшов кастинг. 
– По-перше, це була для мене повна несподіванка. Я потрапив у останній вагон, коли ансамбль акторський вже був сформований. Санін добре ставиться до нашого театру, буває на наших виставах, довго «полював» за Олексієм (Олексій Гнатковський – актор, виконавець ролі Івана – брата Олекси Довбуша в одноіменному фільмі. – Авт.). Звичайно, гори – то моє, рідне. Я був у Києві, бачу: пропущений дзвінок від Алли Самойленко (кастинг-директор у PRONTO FILM. – Авт.). Передзвонив, вона розповіла, що то цікава роль старшого опришка, котрий мав свою ватагу, і що я підходжу й можу пройти проби.

– Ого, і як проби?
– Вона мене попередила, що, мовляв, буду конкурувати зі своїми підопічними – прослуховувалися на цю роль Орест Пастух і Андрій Мельник. Я їй кажу: «Алло, буду щасливий, коли пройде на цю роль мій учень, моя кров». Андрій Мельник уже знімався у фільмі «Червоний», він дуже талановитий актор. Він практично ввівся на всі ролі Романа Луцького, який дуже-дуже затребуваний в українському кіно після ролі Олешки у «Сторожовій заставі».Думав, чи треба мені доказувати собі щось, мовляв, я багато всього досяг, сів за це крісло директорське – і сиди собі. Буває ж таке в людей, коли вони чогось досягли, то бояться втратити, і так відбувається деградація людини і особистості, і в професії також, бо тільки вперед треба завжди рухатися. Та й коли передзвонили, що я затверджений, то втішився, що матиму шанс попрацювати в такій високопрофесійній команді і в сюжеті, який мені близький і рідний, який я відчуваю всіма фібрами душі.  Якщо Бог дав такий шанс мені і я пройшов кастинг (усміхається. – Авт.), то треба бути дурним, щоб відмовитися. За сценарієм ми там друзі з Олексієм. Сергій Стрєльніков – виконавець головної ролі – дуже сильний актор.
– Він киянин, має гуцульське коріння?
– Ні, але там він дуже органічний, сама побачиш.

– Не так давно ви приймали в себе французького режисера Жуля Одрі. Він почав роботу над «Калігулою» Альбера Камю. У нас вже була така вистава, де ти, ще на зорі своєї кар’єри, мав головну роль. Чому вдруге, бачите якісь паралелі і чий це вибір?
– Розказую, як ми вийшли на співпрацю з Одрі. Торік в Києві відбувалася школа від НСТДУ (Національна спілка театральних  діячів України. – Авт.), я мав там тренінг, проводив його і  Жуль. Опісля він давав інтерв’ю, і я сів послухати. А він на той час ставив у «Золотих воротах». Я спитав, чи має можливість ще попрацювати в Україні. Він відповів, що хоче поставити «Калігулу» в Україні і шукає театр, який би цим зацікавився. І ми пішли на каву. Дуже швидко знайшли спільну мову, він чомусь за психотипом мені був подібний до Ромка Луцького. Знаєш, буває таке враження, наче ти цю людину знаєш давно. Ми підтримували спілкування, Жуль приїхав на Porto Franko, він закохався в наше місто. Насправді багато хто каже, що має наше місто якусь  предивну енергетику, феномен, не суєта, не пафос, але тебе затягує. Ми не Львів і не Київ, але у нас є щось незбагненне. Коли Жуль приїхав, то був у шоці від нашого акторського потенціалу. А для наших акторів – це як дорога, як цікавий шлях – попрацювати з режисером з інших світу, школи. І як показали спілкування, проби, ми працюємо подібними методами. Він зізнався, що в першу чергу йому цікаво з нами працювати. Жуль живе в Парижі. Активно підтримує Україну, всі його друзі питають, чому він так активно і небайдуже пропагує Україну, нагадує всім про Олега Сенцова. А коли від’їжджав, сказав, що через п’ять місяців, як приїде вдруге, говоритиме українською. Він уже читає «Реве та стогне Дніпр широкий…». Він і актор ще.

– Минулий сезон був неймовірно насичений подіями і знаковими прем’єрами. До Івано-Франківська приїхав головний шекспірознавець світу Майкл Добсон – щоб подивитися вашого «Гамлета».  Він сидів у підвалі з блокнотом у руці, а потім навіть розпочав свій допис у журналі з аналізу саме франківської постановки. На сторінці «Лондонського огляду книг» є уривок його допису.

– Добсона запросили театрознавці, бо він переглядає все, що ставлять за Шекспіром. Він збирався писати книжку і коли йому розповіли про нашу неооперу, саме збирався до Києва та Львова. Ми також підлаштували показ під нього. Він сказав, що якби йому довелося іти пішки до нас, то прийшов би не вагаючись. Добсон (директор Шекспірівського інституту. – Авт.) сказав, що це одне із найцікавіших рішень «Гамлета», які він бачив у своєму житті, а може, й буде бачити.

Джерело: http://www.galychyna.if.ua/publication/culture/prosta-mrija-derzhipilskogo/?fbclid=IwAR3uhEWHmmnoGa1tVslMDaOow-8Zv5T8TF6MOQdvh_F4Y6XFdU_51Fy2KGk#prettyPhoto