ТЕАТРАЛЬНИЙ БЛОк. Франківськ, 24 грудня. МАЙЖЕ НІКОЛИ НЕ НАВПАКИ.

ТЕАТРАЛЬНИЙ БЛОк. Франківськ, 24 грудня.  МАЙЖЕ НІКОЛИ НЕ НАВПАКИ.
5 літ для вистави -- то час розвою чи повільної трухляви, коли тіло спектаклю, як стовбур дерева, поволі роз їдають погодні умови та небезпечні ховрахи-хвороби?
Якраз 5 років назад у Франківську вперше і зіграли МННН ("Майже ніколи не навпаки") за мотивами сімейної саги М. Матіос, одного з найкращих та найвідвертіших її текстів.
Вистава ця потужна, але недолюблена критиками, тому що не всі київські доїхали, а складну сценічну конструкцію за межі театру вивезти "майже" неможливо.
Ця та деякі інші цікаві вистави режисера Ростислава Держипільського -- заручники простору. Без певного простору нема для них вільного дихання, нема і художнього сенсу.
Сам режисер, до речі, також ЗАРУЧНИК ПРОСТОРУ, бо вирвати його коріння з рідного грунту неможливо -- ні "майже", ні "навпаки".
5 літ назад , ще на прем’єрі, звісно, "майже" ніхто не передбачав нашого теперішнього "навпаки", тобто воєнного пекла та інших катаклізмів, відлуння яких тепер боляче проникає у виставу.
І за Романом Луцьким (він грає у виставі батька родини Кирила Чев юка) 5 літ назад ще не бігали тічкою кінорежисери, як за актуальним національним секс-символом. 
І сам постановник 5 літ назад ще не являвся у регулярних страшних снах багатьом київським худкерам (сюжет снів ідентичний -- гуцул очолює театр у центрі столиці).
І саме тепер, через п ятирічку, його МННН щиро сприймається як вистава "на виріст".
Колишня юнацька, майже дитяча, акторська інтерпретація дуже дорослого українського сюжету зараз виглядає дещо інакше -- до щирості приєдналася мудрість, на тривожний ліризм молодості накладаються риторична міць та гірка тверезість.
МННН, як сценічна спроба метафоричної міфологізації буття західних українців на початку 20 століття, сьогодні не є виставою з "позавчора", а існує у відвертих ритмах та суворих кодах сьогодення.
Війни -- римуються, долі -- відзеркалюються.
Це, очевидно, той випадок, коли добре вино все ж таки має настоятись.
Текст Матіос -- як "будинок з багатьма надбудовами", внутрішня новелістича структура трансформована автором у розлоге романне розгалуження.
І саме цей текст -- майже ідеальний матеріал -- для серйозного авторського кіно.
Перша сценічна дія МННН якраз і витворюється режисером за принципом кінематографічного монтажу, кліпового мислення. Вервечка персонажів -- Маринька, Кирило, Василина, Дмитрик, Іван, інші матіосівські -- то постаті з українського космосу. Їхні обличчя нібито одночасно вирвані з того космосу і миттєво знову занурені в нього.
У їхніх діалогах і вчинках, на перший погляд, мало логіки, як взагалі мало логіки у цім світі. І той, хто не читав роман, не відразу все второпає, а можливо і загубиться у лабіринтах українських сільських пристрастей з присмаком Маркеса і Стефаника.
Адже перша дія вистави -- то є "дія-наслідок", строкатий роман вихоплених з історичного контексту доль, які склалися саме так, а не "навпаки".
Бо вже друга дія цієї ж вистави -- то є "дія-першопричина". Насамперед, першопричина страшного гріха, який "майже" кожен спокутує, але прощення -- на землі і на небі -- нема.
Отже, режисер у першій дії відверто задає багатофігурне романне звучання своїй виставі, а у дії другій його більше вабить -- новела. Трагічна екстрема про кохання та гріх, любов і зраду, про украдене щастя юних. 
Петруні і Дмитрика та про жорстоку розплату за чисте кохання.
Розплата і справді жорстока. На сковане тіло юнака-бранця Дмитрика -- Іван (то виродок-чоловік юної Петруні) та Грицько (колишній вояка) -- кладуть вяжке дерев яне риштування, і обидва...танцють на нім.
Рух великої сценічної дерев яної конструкції повсякчас моторошно передає отой "тріск" людських кісток, які на наших очах нівечать-трощать підошви варварів-язичників...
Щодо згаданої сценографічної конструкції, то вона сприймається багатоярусною метафорою МННН. Бо то є величезне жорно Млина Буття, що перемелює кожну долю на борошно (на муку і на мУку) -- і майже ніколи не навпаки.
То є також три рівні світовідчуття та світосприймання -- а) людина на Землі, б) людина "в" землі, в) мрія людини про Небо -- і майже ніколи не навпаки.
Отакі три буттєві виміри, крізь які на сцені проростає старече трухляве древо життя, реалізовані у цій виставі максимально наочно, емоційно та відверто, ніби тобі лізуть рукою навіть не за пазуху, а у саму душу -- і "газдують" там, як режисерові заманеться.
Герої вистави повсякчас потрапляють у сценічне потойбіччя -- під землю (під сцену) -- на той світ. І тоді сценічне жорно перетворюється на сільський цвинтар. На якому могильні хрести гордо піднімають свої голови і сумно стоять над землею. І саме тоді душі живих чують-бачать тих, хто пішов назавжди.
Живі у виставі повсякчас бачать мертвих у тонкому пучку тьмяного потойбічного світла, десь там, на дні. 
І кожній людині в залі , на сцені, стає дещо моторошно від отих оглядин. 
Бо може і тут все "навпаки" -- то тільки мертві бачать живих...
Елементи ненаграної містики, підкреслено метафоричне та апокаліптичне нагнітання сценічної атмосфери, перетворює цю історію -- на притчу, яку не тільки режисер, а й саме життя пронизливо аранжувало народним співом, народним плачем, народним горем. Бо ж крутиться й крутиться жорно життя, і тріск деревини -- як тріск кісток -- пригнічує і все довкола заглушує.
Повільно мелять зерно млини Господа Бога , але все перемелюють в пил 
--- і майже ніколи не є навпаки.
Отак от.
Олег Вергеліс

Джерело: https://www.facebook.com/oleg.vergelis/posts/1500308566726509