On-line провокація в театрі!

Нова постановка Ростислава Держипільського "Інтимна зона" перевернула ваше уявлення про театр? 
Молоді актори зі своїм професором презентували драму 16+ 


Художній керівник Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський вдруге взявся за сценічне опрацювання прекрасного і водночас незатребуваного драматурга Винниченка і вкотре здивував усіх нас. Якщо у драмі «Натусь» (згодом вистава отримала назву «Шлюха») він поставив на неперевершену Галину Баранкевич та перспективного (як невдовзі продемонструвала його унікальна кар’єра в кіно) Романа Луцького, то цього разу драму «Закон» режисер віддав у руки своїх вихованців – вчора студентів, а нині працівників театру (після серйозного відкритого конкурсного відбору всі вони стали артистами драми). Насправді драма «Закон», що отримала сценічну назву «Інтимна зона» з додатком «on-line провокація» - дипломна робота студентів професора Ростислава Держипільського. Грають Андрій Мельник (Панас) та два склади дівчат: Ірина Буняк та Іванна Терлецька - в ролі Інни, а також Мар'яна Тимчишин та Лілія Юськевич - в ролі Люди. 


Ростислав вкотре наголосив, що повтори йому нецікаві, і робити те, що уже робив, він не буде. 
У новій постановці від п’єси Винниченка, написаної 1924-го, залишився хіба що тематичний кістяк – Панасова дружина Інна наважується знайти дівчину і підписати з нею контракт на послуги сурогатної матері, щоб нарешті відчути себе повноцінною жінкою. Холодний розрахунок Інни (артистка Іванна Терлецька), ультиматум чоловікові (актор Андрій Мельник), і в оселі Панаса та Інни з’являється помічниця Люда (артистка Лілія Юськевич). Зрештою, проблема бажаного материнства – вічна. Все інше – за задумом режисера – відбувається наче з кожним із нас, на наших очах, в реальному часі. Завдання Інни – стати щасливою матір’ю. Завдання Люди – виносити, народити і віддати дитину в іншу сім’ю. Завдання Панаса – не страждати, не закохатися в іншу жінку, дочекатися народження дитини, бути покірним долі. Усі зв’язані умовами контракту. Тільки такої умови як «материнський інстинкт» там, на жаль, не вписано. Тому фінал, звісно, зрозумілий: страждатимуть усі. А любов знайде свій прихисток, цього разу – у закоханому погляді на крихітну новонароджену людину, на малого Михасика. І комусь доведеться піти.


Зрозуміло, режисер хотів не тільки запропонувати глядачам тему для роздумів, складну і як ніколи актуальну (у виставі звучить цифра: щороку в Україні близько 200 тисяч жінок роблять аборти, що призводить до безпліддя). Завдання майстра – витворити метафору, як висловився напередодні прем’єри сам Держипільський, «зібрати концентрат проблеми, дати акторам матеріал, на котрому вони зможуть рости».
Тому on-line провокація, котру грають, до слова, в малому залі театру, насичена деталями, про котрі згодом, і масою новацій, як от нестандартна посадка глядачів – їхні стільці розвернуто в бік панорамних вікон вулиці Бандери, вікна не зашторено, а сценічний простір має кілька зон – сірий диван і журнальний столик з випивкою, кімнату за склом та дзеркальний коридор, котрий водночас є подіумом, по прямій якого щоразу перед глядачем у шаленому ритмі носяться нещасливі люди, руйнуючи своє життя власними уявленнями про щастя. У виставі «працює» навіть простір вулиці – актори виходять із зали, сідають в авто, мокнуть під дощем зі сніговицею, а в фіналі Інна виходить у шлюбному платті, в котрому чекала омріяну дитину, і стає поміж вікнами. Наче ангел…


Деталі і блискуче сценічне рішення Ростислава Держипільського у талановитому художньому виконанні Олесі Головач продумані до найменших нюансів і промовисті до напівтонів. Біля входу на вулицю висить білосніжне весільне плаття, при вході до зали глядачі натикаються на білосніжну дитячу колисочку на колесах, герої п’єси мають костюми у чорно-білих тонах. Вони то постають перед нами в спідній білизні, то кутають в теплі светри і куртки – ховаючись від незатишності світу і рятуючись від самотності. Протягом всієї вистави за дією «стежать» оператор з камерою і навісна плазма у ролі надсучасного «зомбоящика».
Формат малої сцени і нової жанрової приналежності надає творцям вистави, глядачам і навіть випадковим перехожим вулиці Бандери всього багато: і радість творчості, і відповідальність за нюанси (нашу з вами реакцію також). Бо коли, скажімо, головний герой у прямому сенсі зняв штани, щоб зіграти інтимну сцену, жінка у другому ряду так по-справжньому скрикнула, що усі на мить завмерли. 


Того ж вечора чи не всі медіа-ресурси від розгублення - «Такого ще у нас не було» - радо візьмуться цитувати фейсбучний пост столичного театрального критика, редактора відділу культури газети «Дзеркало тижня» Олега Вергеліса. Він справді приїхав на прем’єру, бо серед усіх театрів країни і культурних подій, про котрі пише щотижня, Франківськ виділяє завжди. 
А в розмові після другого прем’єрного дня (виставу грають двома складами) Олег Вергеліс наголосив на тому, що він не розчарувався. І додав: «Ростислав бере не наративом. Це дуже хороша вистава. Дуже хороше рішення. Я колись, в період своєї викладацької роботи, займався Винниченком, писав різні тексти наукові. Тоді зрозумів, що цей драматург – загадковий, непростий і якийсь супротив постійно викликає в репертуарах різних театрів. Ключа до нього немає. Ти подивись нині репертуари столичних театрів, п’єс Винниченка там не існує взагалі, за якимись поодинокими винятками. Тому що для багатьох він є дзеркалом Ібсена, хтось так скаже, для когось - дзеркалом Чехова. А чи є він сам, часто себе запитую. Він, безумовно, є, і талановитий режисер його відчує. І в трикутнику, як в оцій п’єсі, і в інших вимірах. У цій виставі, попри те, що текст все-таки звучить, трапилося кілька важливих речей. Перше, відбулася її трансформація – її трансформовано в інший час, в інші психологічні ритми та в інші характери, ніж Винниченко передбачав. І це не завадило Винниченкові: він живий, він хвилює. Друге, це те, що він атмосферний, в тому сенсі, що режисер наповнив Винниченка такими нюансами, які повсякчас ніби розвивають те, що у Винниченка приховано на рівні символізму. Як от ця неповторна сцена, коли героїня стоїть у білому вікні – як Ангел, чи, може, демон. І от такі символічні моменти – сучасні, не надумані, роблять виставу. І це не архаїка, ніяка гра в ретро… І я такий радий, що Винниченко реабілітований після довгих років ув’язнення в бібліотеках, він реабілітований сучасно, трохи по-хуліганськи, але з дуже точним відчуттям. Людина не змінилася, схеми були в тому столітті, є і сьогодні, а людина не змінилася. Людська дуща все та ж. І мені дуже приємно, що я не розчарований вашим театром. Вкотре».


… У перерві пробую поговорити з акторами. Вони тремтять, кажуть: «Скажемо. Але після вистави». Після фінальних аплодисментів і традиційного глядацького «Ре-жи-се-ра» підходжу до виконавиці ролі Люди Лілії Юськевич. «Що було найважче у роботі», запитую. 
«Сам матеріал дуже важкий, що це перша наша серйозна робота і те, що ми не є мамами, також, - ділиться думками дівчина. - У нас не було, можливо, таких критичних ситуацій, коли потрібно робити такі кроки – важкі кроки, вирішуючи свою долю. І тому найважче було все це приміряти на себе, прийняти, щоб ми в це повірили і щоб повірили глядачі. А все інше – творча робота – було дуже-дуже легко, бо ми дуже хотіли зіграти добре».
Іванна Терлецька позує для фото. Подейкують, режисер сказав, вона схожа на Моніку Белуччі. У неї дуже промовисте обличчя. «Повсякчас і без зайвої міміки чудово грає обличчя, красиве, духовне і підступне» (О. Вергеліс). Розрядився диктофон. Розмову відкладено. Щасливі молоді актори покидають малу залу, перед тим зробивши кілька незабутніх фото зі своїм улюбленим Вчителем, надзвичайним режисером і другом Ростиславом Держипільським. Вони зіграли добре. Вони зачепили інтимне – те, що на споді. Вони схвилювали.


Леся ЗЬОЛА.

Посилання на статтю -  http://www.galychyna.if.ua/publication/culture/vinnichenko-kotrii-khviljuje




Notice: Undefined variable: images in /var/www/dramteatr.if.ua/data/www/dramteatr.if.ua/front/tmpl/theater/content/blog_ex/item.tpl on line 10