РОСТИСЛАВ ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: «КОЛИ Я ПОЧАВ ЧИТАТИ – У МЕНЕ ВОЛОССЯ НА ГОЛОВІ СТАВАЛО ДИБКИ»

РОСТИСЛАВ ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: «КОЛИ Я ПОЧАВ ЧИТАТИ – У МЕНЕ ВОЛОССЯ НА ГОЛОВІ СТАВАЛО ДИБКИ»

CULTPROSTIR.UA
ТЕАТР  25.09.2017
Театральні експерименти, пригоди опери жахів «Гамлет» у Польщі і в Києві та заново відкрита «Енеїда».
Про все це ми поговорили із театральним діячем, директором Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка – Ростиславом Держипільським.
Розмовляємо з вами, Ростислав, напередодні гастролей Івано-Франківського театру в Польщі. 24 жовтня славнозвісна «Енеїда» закриватиме ІІ мистецький фестиваль «Український тиждень в Ґданську», який вже традиційно ініціюють Консул-керівник Консульства України в Гданську Лев Захарчишин із дружиною Тетяною. Як тамтешній глядач приймає український театр?

За кордоном з «Енеїдою» ми будемо вперше. До того мали можливість гастролювати в Польщі, були в Канаді, Сполучених Штатах Америки, в Німеччині, в Італії, зокрема,  з «Солодкою Дарусею», з «Нацією».Вистава «Енеїда» для мене, як для режисера, взагалі був цікавий виклик, своєрідний.  Для акторів теж – тієї молодої трупи, яка прийшла зі мною в театр, коли я став директором.
Що стосується суто режисерського напрямку, «Енеїда» для мене – це шлях в ігровий театр, коли він створюється тут і зараз, коли всі 25 акторів постійно знаходяться на сцені. Це живий театр: величезна когорта, ватага людей. А щодо смислового наповнення, то, власне, ідея поставити «Енеїду» мені прийшла, коли почалися події в державі, після Майдану, коли почалася війна на сході. З’явилася думка: що потрібно ставити в цей час митцям, що потрібно глядачеві, чи можу я в той час, коли гинуть наші хлопці, ставити якісь суто філософські, космополітичні речі чи суто розважальні. І от, коли прочитав «Енеїду», то відкопав для себе останню главу – «Війна».  Раніше, коли її ставили, якось ніхто й ніколи не звертав увагу, ми й самі не могли подумати, що з нами у ХХІ столітті може таке трапитися: з державою, з народом, зі світом. І якось ту главу постійно відкидали. Коли я почав читати – у мене волосся на голові ставало дибки. Я брав текст «Енеїди», читав якісь рядки і думав: невже так може бути, там настільки чітко прописані речі, що в нас відбувалися. Таке враження, що Котляревський дослівно писав з Майдану. Це страшно з одного боку: виходить, ми знову рухаємося по спіралі і не робимо з цього висновків. Нам треба знову пройти, вірю що в останнє, це болюче коло історії, але вийти вже в цьому останньому бою переможцем.

Більшість визначає «Енеїду» за жанром як гумористичну поему. Однак постановка Франківського театру ламає цей стереотип. Чи пов’язане ваше режисерське рішення з часом її виникнення? 

Прочитання твору формувалося у непрості для країни часи, під час Революції Гідності.
Якщо ви прочитаєте критику про «Енеїду», то там театрознавці писали, що в цій виставі у Енея, так як і в нашої нації, все починається з народження, з такого безтурботного хлопчиська, а в нас – безтурботного часу. Етюд, пластичність з космосу народжується, а потім те безтурботне хлоп’я п’є, гуляє, віддається всім мирським утіхам. Однак несподівано та дійсність, яка на нього давить, а відповідно й на нашу націю, на нашу державу, змушує його стати мужчиною, брати на себе відповідальність, так як і купа наших хлопців в 17-18 років розуміли, що все: я не можу інакше. Так і в виставі є: Еней стає чоловіком, провідником нації. Змінюється таким чином жанрова ситуація. Ігровий театр майже стає документальним театром. 

Суспільними настроями, властивими народу під час Революції, просякнута ще одна ваша робота – вистава «Нація» за мотивами прози Марії Матіос. Сміливим рішенням було повезти спектакль на Схід.  Як реагувала на твір місцева публіка? Чи поділяв глядач провідну ідею спектаклю – необхідність переродження суспільства та об’єднання його в єдину націю? 

Вона (постановка – прим.ред) настільки там потрібна, можливо, навіть більше, ніж нам на заході, чим тут в центрі, чим в Києві. У них трішки розвиднілися очі, впала ця мішура, те зомбування, яке роками, спеціально проводилося на тих територіях. По-перше, нас зіштовхували: західняки – це бандерівці, а східняки – це москалі, і в нас немає нічого спільного. Зараз у них це зникло, але утворився вакуум, і цей вакуум потрібно сьогодні заповнювати нашим, якісним, сучасним. 
Ми ж знаємо з історії: в різні періоди чи східна Україна, чи західна рятували одна одну.
Над «Нацією» ми працювали з Наталією Половинкою. Це величезне для нас досягнення – її вплив, коли ці піснеспіви звучать, коли на генно-ментальному рівні люди зі Сходу починають відчувати себе українцями, причетними до цієї нації. Не розумом, можливо. Розум потім включається. Все одно спочатку є душа, енергія. Коли ми туди приїжджали – люди плачуть, вони кажуть: «Ми не знали, що у вас таке було, що ви взагалі такі». І коли вони нас чують, нас бачать, коли ми спілкуємося разом, відбувається сильний обмін енергіями, душами, такий, який насправді не зробиш жодною політикою, нічим. Коли ми були з «Нацією» в Сватовому, Сєверодонецьку, до нас підійшов замісник комбата і каже: «Ми своїми кулеметами, своїми танками не можемо заставити їх нас полюбити, а ви театром, своїм мистецтвом залазите в самі душі, перевертаєте все там, робите революцію, і вони стають українцями, стають громадянами цієї української держави».
Справді є величезна сила мистецтва, і мені здається, що державна політика має бути дуже цілеспрямована, чітка. Є у нас на сьогоднішній день такі твори, і в нашому театрі є, ми маємо їх робити, їздити, показувати. Люди реагують! Мені здається, що їм це надзвичайно потрібно. Ми, наприклад, знаємо, що наша земля, держава, Україна, пісня – воно ніби звичне, а вони вперше це побачили. Це як перше кохання, це набагато сильніше почуття, і у них відкриті душі, серця, їм треба давати це. Якщо ми зараз засіємо хорошим зерном цей благодатний грунт, там можуть прорости такі плоди, що ми самі не уявляємо. Ми ж знаємо з історії: в різні періоди чи східна Україна, чи західна рятували одна одну. Колись західна Україна була полонізована, було засилля і все народжувалося тут: і Шевченко, і Котляревський. Є зараз момент, коли нам треба допомагати. Це нормально, коли в родині хтось комусь підставляє плече, сьогодні ти, завтра я, а ми – одне ціле.

У репертуарі Івано-Франківського театру поєднанні постановки класичних творів, вистави за творами сучасних авторів. Чи є принципова різниця в роботі над ними?

Я намагаюся кожну свою наступну постановку відкривати по-іншому, іншим ключем. Чесно, мені вже не цікаво робити те, що я вмію. По-різному доводиться відкривати  текст. У прозі треба робити інсценізацію. З одного боку це важче, бо треба засісти і зробити діалоги, а я в цьому плані людина лінива. Але я змушую себе це робити. Для цього потрібна концентрація. З іншого боку, тут я можу писати те, що я хочу. Я стаю автором інсценізації. Роблю те, що мене гризе, можу переписувати, змінювати виконавців, додавати діалоги. 
Мене часто називають «вбивцею» персонажів. У «Трьох сестрах» Чехова я купу персонажів, здавалося б, канонічних, прибрав. І в Шекспірі також. 
Для мене важлива ідея, завдання, мета, яку я хочу показати. І тоді я нанизую всі елементи, дещо відкидаю, ріжу, додаю. Але воно мені має зійтися в кінцевій точці. Я думаю, такі геніальні автори як Шекспір, Чехов, наш Винниченко, геніальна Матіос, Котляревський на це не образяться.
Мене часто називають «вбивцею» персонажів. У «Трьох сестрах» Чехова я купу персонажів, здавалося б канонічних, прибрав. І в Шекспірі також.

Тобто ви творча особистість, але зі системним підходом до роботи.

Ой, не знаю чи я системний… (сміється). Ви задали мені важке питання. Звичайно, певна системність є у всьому. Я ж директор театру, адміністратор, менеджер.

А ще ви – режисер-новатор. Це обумовлено викликами сьогодення чи випробуванням власних можливостей?

Гадаю, що останнє. Мені цікавіше випробовувати себе, випробовувати колектив. Я великий фанат, люблю нашу націю, наш театр. Тому мені цікаво, щоб усе, що відбувається, було сучасним, в ногу з часом. Але про це потрібно не лише говорити, потрібно самому робити, ламати себе щодня. Це насправді велика праця над собою. Тому мені цікавий сучасний театр, але зізнаюся вам чесно, колись я думав: який він, отой сучасний європейський театр. Зараз доходжу до думки, що нам не треба так сліпо і фанатично його наслідувати. Ми маємо витворювати своє. У нас є унікальні речі, взагалі наш народ є унікальним. Є унікальна емоційність, ми талановита нація. Нам безумовно потрібні західні форми, закони, але не можна це дико мавпувати. Мені не подобається такий театр. Так, він має право на існування, але я за те, щоб ми тут створювали з того, що у нас є: з тих соків, з тієї крові, з того повітря, енергії, яка є в нашій землі, витворювали своє і показували світу. Тоді ми будемо цікаві Європі, цікаві своєю неповторністю. Ми повинні орієнтуватися в сучасних тенденціях, напрямах, все це повинні знати, але не копіювати, а робити своє.
  Я за те, щоб ми тут створювали з того, що у нас є: з тих соків, з тієї крові, з того повітря, енергії, яка є в нашій землі, витворювали своє і показували світу. Тоді ми будемо цікаві Європі, цікаві своєю неповторністю.
 
Ви у своїх постановках любите експериментувати. Одним з найяскравіших прикладів театрального експерименту є опера жахів за мотивами Шекспірівського «Гамлета». Для показу ви обрали підвал Івано-франківського драмтеатру. Наскільки реалістичним від початку здавалося втілення цієї ідеї та з якими складнощами зіткнулися в процесі її підготовки?

Повертаючись до питань, звідки виникають ідеї: від автора, від думки, від актора, а можуть виникнути й від простору. Це приміщення насправді — генераторний зал нашого театру. Якщо в розумінні багатьох людей підвал – це низькі стелі й мало місця, то в даному випадку це велика класна територія. Зараз популярний стиль лофт, а в нас таке приміщення вже давно було, тільки запущене й старе, у 80-му році воно створене. Як народилася постановка? Роман Григорів, композитор, один із авторів музики з Іллею Разумейком до «Гамлета», зайшов у це приміщення, побачив його й сказав мені: «Класне приміщення! Я тобі для нього щось напишу». Це було зранку. А вже ввечері ми з Олексієм Гнатковським, соратником моїм, сиділи за вечерею, говорили і вирішили ставити там «Гамлета». А «Гамлет» в перекладі Андруховича — неймовірно живий та сучасний. І ще там є тема східного сусіда, який іде війною, який завойовує, який робить розбрат всередині, а потім приходить і каже: «Я переможець!». Ми цю тему теж протягували, бо важко мені відійти від того, що відбувається в країні. Але, власне, від теми, від простору «Гамлет» і з’явився. Для мене це був черговий виклик, такими шляхами я ще не ходив. Це музичний твір, «неоопера» ми його назвали. Над твором працювали хлопці з формації NOVA OPERA,  абсолютно зірковий сильний акторський склад, неймовірні люди, які люблять свою професію, театр і державу загалом. Тому ось така у нас зовсім інша вийшла вистава.  Підземелля – це у нас гробниця, де лежать саркофаги ще з тих часів і оживають уже в сьогоденні. Ще у постановці є ідея, що кожен має шанс змінитися, зробити крок, щоб стати іншим. Але дуже часто ми знову не використовуємо цей шанс і йдемо по тому накатаному злу, не змінюємося. Знову будемо чекати, доки випаде новий шанс.
Той весь ґвалт, який здійнявся навколо Театру на Подолі, ще раз показує нашу неосвіченість.
Маю надію, що десь у листопаді ми привеземо виставу до Києва. Звичайно, ми довго думали, чи знайдемо таке підвальне приміщення в столиці. Вони є, але складно їх обладнати. Ця вистава досить складна технічно. Я розумію, що це компроміс, але все буде добре. Попередньо говорили, що будемо грати на сцені Театру на Подолі, цієї багатостраждальної київської локації. Сподіваюся, мешканцям Києва і владі стане здорового глузду, розуму, щоб запустити в експлуатацію насправді чудовий театр. Думаю, на сьогодні це — один із найкраще оснащених театральних залів. І коли ми повернулися з Гданська, з «Шекспірівського фестивалю», зрозуміли, що такий зал – це нормальна практика, це сучасний європейський театр. І той весь ґвалт, який здійнявся навколо, ще раз показує нашу неосвіченість. Сподіваюся, що переможе здоровий глузд, театр нормально ввійде в експлуатацію і в листопаді ми привеземо туди «Гамлета».

Щоб показати «Гамлет» у Києві, постановку доведеться адаптувати відповідно до локації. Схожа історія трапилася у вищезгаданому вами Гданську. Постановка теж зазнала певних змін, зокрема, через класичну театральну сцену. Як вдалося зберегти та передати відповідну атмосферу жах-опери?

Так, це вийшов зовсім інший простір. Ми розуміли, що змушені йти на якісь компроміси, бо інакше будемо сидіти тільки в підвалі (сміється). Звичайно, щасливчики ті, які прийдуть до нас в Івано-Франківськ і побачать виставу в оригіналі. Коли ми вибудовували постановку в Гданську, щось втрачалося, але я їздив у зал перед тим, тому розумів, що потрібно, щоб її адаптувати. У певних речах ці зміни мають свої плюси. У Польщі нам вдалося вибудувати простір у три рівні, це теж було цікаво. Були й свої мінуси, але в житті часто доводиться йти на компроміси, головне, щоб не було компромісів із совістю.

Однією з останніх театральних робіт стала вистава за твором василя Стефаника «Вона – Земля». Який меседж закладений у вашій постановці?

Це третя моя співпраця з Наталією Половинкою, лауреатом Шевченківської премії, зараз вона художній керівник Львівського муніципального центру «Слово і Голос». Насправді сама особистість, філософія і методика Наталі дуже вплинула на мене, на мій творчий шлях, на студентів, коли я запросив її до роботи над «Солодкою Дарусею». Це трохи інший шлях театру, для мене особисто це спроба по-іншому дивитися на театр, відкривати текст, матеріал загалом.
Все одно у нас держава на сьогоднішній день ще не є така європейська, ще зважають на всі ці регалії, умовності. Вважаю, що це такий додатковий важіль у відстоюванні, зокрема, свого театру.
Яким чином виникла вистава? Я запросив Наталю до студентів провести майстер-клас та тренінги. А вона мені каже: «Візьми якийсь матеріал, щоб ми не просто так зі студентами працювали». Пам’ятаю, взяв Стуса, дуже його люблю, поезію Богдана-Ігоря Антонича, взяв Стефаника. І я «випав в осадок» від Стефаника. Я, чесно кажучи, не був настільки знайомий з тими творами, мабуть, за радянських часів їх не випускали. А це, власне, йдеться вже про другий період його творчості – Віденський: «Марія», «Сини», ця військова тематика. Я окунувся в цього генія, і він вже не зміг мене відпустити. Геніальність тексту неймовірна, справді, це один із найкращих новелістів Європи. Коли я прочитав «Марію», знов побачив, що події, які відбувалися сто років тому, це як сьогодні. Одне в одне. І я знову задаю собі питання: що ми робимо не так, чому повертаємося на ту саму стезю, чому мами знову проводжають своїх синів, плачуть і помирають на плоті. Так є і в Стефанику, коли мати провела сина й померла…Вона знала, що він більше не повернеться, її серце не витримало. Чому так? Оце й є найголовніше питання. Окрім геніального Стефаника, ідея прийшла тоді з тренінгів, коли я побачив Наталю Половинку, співрежисера роботи, виконавицю однієї з головних ролей, зі студентами. Коли вона сіла поряд з ними, як мама з дітьми. Тоді я побачив образ вистави: мама, яка вчить дітей, щось їм розказує. Це неймовірно цікавий процес, неймовірно цікава творчість, коли вистава народжується з того, що є. Тоді вона стає живою.  

Завдяки успішним театральним проектам ви потрапили в рейтинг відомого українського видання «ТОП-100 людей культури», удостоєні звання народного артиста, вистави номінувалися на Шевченківську премію. Ваше ставлення до подібних рейтингів та нагород?

Р.: Спокійно відношуся до цього. Іноді мені стає смішно. Намагаюся дивитися на це зі сторони, думаю: «Нічого собі, Ростик, ти дав». Бо молодий ще хлопець. І заслуженного артиста я дуже швидко отримав, і директором я став швидко, і народного отримав швидко, і пектораль («Київську пектораль» — прим.ред), що характерно, маю не будучи в Києві. Головне — добре нести свою місію чи виконувати роль. Все одно у нас держава на сьогоднішній день ще не є така європейська, ще зважають на всі ці регалії, умовності. Вважаю, що це такий додатковий важіль у відстоюванні, зокрема, свого театру, театру загалом. Зараз ми в спілці театральних діячів робимо революцію, і думаю, що все там буде добре. Це такі додаткові важелі впливу на владу, на бізнес, додаткові дивіденди, щоб впроваджувати свої бачення, свої ідеї і мати вплив на розвиток культури.

Чим же для вас вимірюється успіх театрального режисера?

Якщо вдалося щось змінити у глядачах, які до тебе приходять на виставу – це успіх. А зараз, знаєте, що подумав: це і велика відповідальність, щоби не «наслідити» в поганому розумінні в душах, щоб не залишити зла, не внести якогось негативу. Ми ж справді проникаємо в душі, ми проникаємо в підсвідомість. Важливо там не насмітити, а вичистити. Бо коли відбувається вичищення внутрішнього простору глядачів, тоді в них відбувається катарсис, тоді відбувається переосмислення, тоді люди виходять іншими, їм хочеться жити, хочеться задавати питання, хочеться вірити, що завтра буде краще. Це, напевно, для мене найважливіше.

 
Джерело: https://cultprostir.ua/uk/post/rostislav-derzhipilskiy-pro-te-yakim-maye-stati-ukrayinskiy-teatr