Олександр Шиманський - актор від Бога

Олександр Шиманський - актор від Бога


Існує багато визначень і епітетів для  опису акторських чеснот . Актор може бути перспективним та багатообіцяючим,  самобутнім і колоритним, чарівним, загадковим, звабливим…Але при всьому цьому обтічному різноманітті найголовнішим і найрідкіснішим визначенням буде  просте – талановитий. 


Він різний: і чарівний і колоритний, і, не зважаючи на більше як 40-річний стаж творчої діяльності,  нескінченно перспективний. І що надзвичайно цінне сьогодні, у епоху несамовитої публічності – таємничий. Адже актор повинен бути таємницею!  Але найголовніше – талановитий, по-справжньому, в первісному, безапеляційному значенні цього слова. 

Йдеться про Олександра Шиманського – народного артиста, актора волею Божою  і  провідного митця  Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Франка.  

Соціальні, драматичні, героїчні, комедійні; ролі вокального репертуару (опереткові і оперні); характерні-гострохарактерні, ліричні, трагічні і  величні історичні постаті - при першому ж погляді на репертуар цього актора розумієш, що маєш справу з тим унікальним і рідкісним явищем, яке величається різноплановістю. Звучить просто, але в кожному окремому випадку це набір самобутніх, ніколи більше неповторних рис та особливостей. Сулейман ( «Роксолана» Л.Забашти), Тарас Шевченко («Поет на голгофі» за В.Шевчуком), Іван Франко («Терен на шляху» за А.Хижняком), Карась («Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського), Михайло Гурман («Украдене щастя» І.Франка),  Гнат Карий («Назар Стодоля» Т. Шевченка),  Самойлович («Гетьман Дорошенко» Л.Старицької-Черняхівської), Вакула («Черевички» за М. Гоголем), Василь («Заплакані вікна» за В. Стефаником), Болислав («Чорт і шинкарка» К. Кшивошевського), Микола («Тіні забутих предків» М. Коцюбинського), Генріх Айзенштейн («Летюча миша» М.Ердман, Й.Штраус),  Шейлок  («Венеціанський купець» В.Шекспір),  Генрі Хіггінс («Моя чарівна леді» Б.Шоу), Левко («Майська ніч» за М.Гоголем),  Янко («Вільний вітер» В.Крафт, В.Тіпот ), Поручик Лукаш («Бравий солдат Швейк» за Я.Гашеком ),  Раду («У неділю рано зілля копала» за О.Кобилянською), Роберт Гіз («Обережно, театр!» Ж.Марсан), Інспектор Портерхаус («Занадто одружений таксист» Р.Куні)…ми змушені зупинитись словом «тощо», але за ним  - біля двохсот характерів і доль, живих людей, діалектика душ…
Олександр Георгійович на кону з дитинства. На сцену його, ще зовсім маленького, винесли на руках… (носять «на руках» і дотепер  після кожної нової роботи). Юрій (Георгій) Шиманський (батько нашого героя) – одна з найвідоміших постатей Івано-Франківського та й загалом українського театру, - неймовірний красень, професійний вокаліст, еталонний виконавець усіх можливих героїчних, героїко-романтичних та при цьому гострохарактерних ролей, -  був абсолютним фанатом своєї справи. Усе,  що він робив –  для і задля театру. Отже, не помилкою буде сказати, що й  маленький Сашко був майже запланованим «внеском» у скарбницю українського театрального мистецтва. Цікаво, що сам актор прекрасно пам’ятає цей свій перший вихід-«виніс» на сцену. Був страшенно незадоволений. Хто зна, можливо саме в той момент на сцені діялось щось, чому  спротивився його вроджений абсолютний театральний слух… А, можливо, гостро відчув свою тодішню артистичну безпорадність… Це звісно жарт, а серйозно -  для артиста  немає нічого страшніше не відчувати себе у ролі «як вдома».  Таких «незручних» ролей, як пригадує актор, в нього була лише одна –   просто не підходив  фактурою.  А яка ж роль улюблена, в якій відчув, що досягнув гармонії справжнього витвору мистецтва? Це питання не до Олександра Георгійовича. Таких ролей, за його переконанням, просто бути не може… Він надзвичайно критичний і вимогливий до себе: про яке досягнення ідеалу може йтися, якщо кожен  вихід актора на сцену  має бути актом народженням ролі наново, пошуком її співзвучності з щоразу новою глядною залою і з новим днем. Звідти і любов актора до імпровізацій. Робить це не для глядачів і не для партнерів  - для  свого власного акторського розвитку. Але виграють від цього всі. Постійний пошук –запорука  того, що актор завжди лишиться «на плаву», граючи сьогодні добре, завтра трохи гірше, але не опускаючись нижче певної професійної планки. Однак цей пошук і розвиток в ролі можливий лише у випадку  «втрапляння» в типаж. Таке «втрапляння»  - вісімдесят процентів успіху, – переконаний Олександр Георгійович. Ось тут і випливає на поверхню виключна природня обдарованість актора, адже кожній його роботі віриш беззастережно…Навіть зовні актор схожий відразу на всіх своїх  персонажів. В його спокійному, насмішкуватому обличчі ніби «розчинилась» галерея портретів… раз у раз  пізнаєш у похмурому погляді з-під лоба то Тараса Григоровича, то у лукавому і доброму  примруженні очей – Молочника Тев’є, то в несподіваних  словесних ескападах – навіженого Президента Дельбека зі шміттівського «Готелю двох світів»… Для режисера зустріч з таким актором рівнозначна зустрічі з натхненням…
Сашко виріс в атмосфері нескінченних розмов про театр…Театром був просякнутий інтер’єр та побут. Афіші, костюми, деталі реквізиту…монологи. діалоги, вокалізи, арії… Його оточували світлини - мовчазні  і при тому напрочуд красномовні і виразні: свідки життя театру. Ці світлини  роботи його матусі Олени Шиманської, яка належала до тої рідкісної, особливо зараз, у епоху засилля «пласких» одноденок з дорогими апаратами, породи театральних художників-фотографів, магів своєї справи, що вміють зупиняти мить «на вдиху», фіксуючи саму суть життя образу... Величезна бібліотека родини Шиманських спонукала до розвитку  невщухаючої спраги до пізнання…  А в театрі обожнював сидіти за лаштунками, а особливо - підглядати за реакцією глядача ( за що «отримував на горіхи», тому що  допитлива  дитяча фізіономія виглядала з-за лаштунків  у зал просто під час дії)… Одним словом, коли у 68-му році Олександр Шиманський вступив до театральної студії при Івано-Франківському театрі, яку очолювали директор театру і режисер Віталій Смоляк та режисер Володимир Нестеренко, то почувався звісно вільніше своїх сокурсників. Вже незабаром він з успіхом впорався зі своєю першою серйозною роллю – Людвіга  у постановці В.Смоляка «Під каштанами Праги» К.Сімонова. 
Окрім рідного батька у трупі театру  було у кого повчитись і майстерності, і особливій театральній етиці, і  тремтливого ставлення до професії. У 60-х тут сяють зірки Христини Фіцалович, Любові Чучман-Благушиної, Оксани Затварської, Терези Перети, Василя Мельника; працюють талановиті актори: Валентин та Євген Благушини, Юлія Виноградова, Іван Остапович, Марія Павел, Валерій Струнніков, Володимир Родь, Г.Талалай тощо; режисери: Є.Гречук, В.Недашковський, Ю.Петров, І.Білоус та головний режисер, народний артист УРСР В.Смоляк.  З 1961 року головним художником театру стає славетний український сценограф та живописець, майбутній лауреат Шевченківської премії Данило Георгійович Нарбут. Театр гастролює по всьому Радянському Союзу:  Ногінськ, Новгород, Ульяновськ, Воркута, Інта, Печора, Ухта, Сивтикар, Архангельськ – скрізь успіх та овації.  Молодий Шиманський «вариться» в цьому киплячому казані артистичного життя і непомітно виростають його творчі крила. 
Здавалось би, всі ці фактори могли б спричинитися до так званої «зіркової хвороби», однак Олександр занадто розумів усю «кухню» і тонкощі процесу роботи, її надзвичайну складність і виснажливість, для того щоб «підхопити» цю недугу марнославних нероб; навпаки: знання і оточення сформували у ньому критичність, прискіпливість та самоіронію, яка є однією з найвизначніших рис його як людини і митця.
 Іронічність  в усьому багатому спектрі  її відтінків– від доброї ледь помітної посмішки до отруйного сарказму -  є однією з важливих складових привабливості образів, які створює актор. Це те, що називається «почерк». Він ніби розглядає свого персонажа відразу з двох боків: серйозно, з глибини єства самого персонажа, і з боку – вже «своїм» оком, по-доброму  чи глузливо насміхаючись над ним, або зважуючи «правду» і «неправду» героя на своїх внутрішніх вагах  (змінюючи їх пропорції,  Олександр Георгійович щоразу досягає іншого ефекту у трактовці образу).  
 Сьогодні, як і завжди, у його доробку ролі різних епох, стилів, жанрів, амплуа… Єдине, з віком «потеплішав» репертуар:  у акторську  палітру густо додалися ролі з ліричним відтінком. Це і трохи скутий, грубуватий, але нескінченно зворушливий у своїй спраглості кохання і душевного тепла Сем з прекрасної, доброї майже комедії "Vivat women" за п’єсою А. Менчелла «The Cemetery Club» (режисер – Олена Шапаренко);  відлюдкуватий Хазяїн з «Дуже простої історії» Марії Ладо (режисер – Сергій Кузик),  який під своєю зашкарублістю та жорстокістю глибоко, але все ж приховує  живе серце з крихтою, але ж добра ( і ця «крихта» дорогого варта);   несамовитий Герман Льюіс  з одної  з найхітовіших  вистав франківського театру, ліричної комедії  «Змішані почуття» за п’єсою  Р.Баера  (режисер – Орест Пастух),  в характері якого актор переконливо і дотепно згармонізував «громи і блискавки», жорсткість ділової людини  з тою ж задушевною ліричністю та ніжністю; Кровель у надзвичайно теплій комедії про щастя «За дверима бажань» (режисер – Андрій Кирильчук), в якій Олександр Шиманський працює у провідному ансамблі  театру: н.а.України Терезія Перета, Жанна Добряк-Готв’янська; з.а.України Володимир Пантелюк та Віктор Вітушинський.  В «нетипову» для себе роль (як не дивно, і, на щастя, такі ще лишились) простака-слюсаря Олександр Шиманський  перевтілюється з «типовою» для себе «деталізацією» персонажа: жест, міміка, голос – все набуває  очевидної  трансформації, при цьому невловимої для аналізу, адже актор працює в напівтонах. Як кожна «проста» роль вона вимагає найскладнішої роботи над усім акторським апаратом. І в цій своїй роботі Олександр Георгійович демонструє майстерне вміння розкрити душевну тонкість в людині, від якої ми найменше її чекаємо. 
Він нічого не приймає на віру просто так, будучи людиною філософсько-дослідницького складу розуму, і це допомагає йому у створенні об’ємних,  неоднозначних характерів, будь то драма чи комедія. Тому й має  творчу симпатію до режисерів, які пробуджують в акторові критичну думку,  ставлять незвичні, складні задачі, провокують та змушують перебувати у високому професійному тонусі. З великим пієтетом він згадує роботу з Ігорем Борисом (одні з кращих робіт – Грішан і Базарбай у виставі  «Плаха» Ч.Айтматова), Мирославом Гринишиним, особливо роботу, що нашуміла у 1999 році – «Галілео Галілей» (в цій виставі Олександр Шиманський виконав відразу чотири ролі: Козімо де Медичі, Чернець, Барбаріні, Папа Уран VIII)… Серед сьогоднішніх постановників виокремлює Ореста Пастуха, який близький йому аналітичним, гострим поглядом на проблеми сучасності, за естетичними смаками , філософськими позиціями та способом роботи з акторами.  З Орестом Пастухом тісно пов’язана новітня історія актора Олександра  Шиманського.  Це  блискуча у своєму вирішенні та подачі роль Павла Ігнятовича у трагіфарсі «Сарана» за Б.Србляновіч (можна і не сумніватися, що саме фарс є надзвичайно близький жанр творчій природі актора) ; це  Ніл Борисич Неуєдьонов з «Фатальних жінок Бальзамінова» за О.Островським, в якій актор прекрасно працює в гротескному ключі, запропонованому режисером. Ну і, звісно, це  Президент Дельбек у притчі «Готель двох світів», яка нещодавно викликала справжній фурор на фестивалі «Тернопільські театральні вечори» . Щодо «втрапляння» у роль, то у цьому плані Президент  найбільш показова робота сьогоднішнього  Олександра Шиманського. Особисто у мене не виникає сумніву, що приблизно такого Президента бачив перед своїм духовним оком  Ерік- Еммануель Шмітт, коли створював однойменну п’єсу. Окрім певної смислової нагрузки, Дельбек Олександра Шиманського, на пару з Магом Раджапуром (Орест Пастух), несуть функцію   «віддушини» у тривожній атмосфері вистави та відтіняють інших персонажів. Потрясаючий комедійний актор,  Шиманський в образі Дельбека,  настільки дотепний та безпосердній у своїх захланності і небажанні вірити у власну смертність, що щоразу викликає «приступи» оплесків у публіки. Президент смачно іронізує,  займається демагогією, впиваючись власною філософією та вибудовує химерні споруди своєї «залізної» логіки, викликаючи сміх   життєвою впізнаваністю.  Він  негативний персонаж. Однак актор, як і годиться, свого героя любить, прощає  і по-доброму потішається над ним. Крізь призму його сміху на наших очах  безжальний безпринципний ділець безпомічно маліє до милого горохового шута, хоч і відчувається небезпека за його витівками та вихилясами… 
Ще один режисер,  роботу з яким із задоволенням згадує  Олександр Георгійович  – це Андрій Кирильчук, який також  творить на теренах Івано-Франківського театру. І хоча поки що результатом співпраці  була всього лише одна постановка («За дверима бажань» А.Іванов), однак акторові близький напрям «руху» режисера  і він має надію подальшого взаємного розвитку у спільних роботах. ..
 У невеличкій за об’ємом статті  важко охопити всі грані справжнього таланту.  Творчий шлях цього актора потребує і вартий глибоко вивчення, однак ми не можемо не згадати ролі, без якої навіть такий стислий огляд, як наш, не має права на існування, хоч сам актор і ставиться до неї, як і до решти робіт, – критично. Це роль Тев’є- Молочника у виставі «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (режисер – Микола Яремків). 
Якось у довірливій бесіді Олександр Шиманський зізнався, що з віком почав відчувати Землю не просто як певне місце перебування чи абстрактне поняття, а як планету… - беззахисну кулю, сповнену страждання і запитань, яка приречена мчати у холодному, незбагненному космосі без гарантії на відповідь про сенс життя, і єдине, що лишається, - любити... попри все, без нагороди та надії. Любов - єдине свідчення того, що є вищий розум і є сенс… 
Тев’є Шиманського - людина-планета, - настільки зримо актор привносить це своє відчуття в ауру персонажа. Крізь лукавий гумор старого єврея, крізь його безпорадний гнів та страждання відчуваються еманації всеохоплюючої любові та смутку, розуміння та прийняття всього живого. Це Земля, що звернулася до Бога без докору, але настійним питанням: "Для чого це все, Господи?"
«Навіщо люди ходять у театр...? Завжди дивуюся, навіщо він їм - зовсім різним за походженням, вихованням, освітою чи віком… Не всі ж вони розуміють до кінця, що саме має на увазі режисер, чи що хоче сказати актор, але розмірковуючи, я приходжу до висновку, що людям потрібен заряд енергетики, любові, емоційного оновлення,  необхідно «скупатися» у цьому і «випірнути»,  як з чарівного казана в казці  про Горбунка і мати сили жити далі… Є щось містичне, коли ти «береш» зал і «ведеш» за собою.  І якщо сходяться  всі «зірки» відбувається  чудо єднання у чомусь спільному для всіх  і одночасно особистісному для кожного. В цьому єднанні найбільший кайф професії…» Олександр Шиманський.
У книзі «Новели мого життя» відомий режисер радянської доби Наталія Сац  стверджує: Вік – це не підсумок років, а кількість творчих планів, які ти, як і раніше, хочеш і можеш втілити». Хоч у цьому році  Олександр Шиманський і відзначив своє 65-річчя, але він перспективний і творчо молодий актор, який гостро відчуває сучасність  і зрозумілий усім,  від найстаршого до наймолодшого свого глядача, тому що у справжнього таланту немає ані  віку, ані межі. Отже найкращі ролі Олександра Шиманського ще тільки попереду! 

Таїсія Люта