Найбільше щастя Галини Талалай

Найбільше щастя Галини Талалай

Вона досі хвилюється перед кожним виходом на рідну франківську сцену, хоч за її плечима – виступи на найголовніших сценах колишнього Радянського Союзу, а у творчому доробку понад сто ролей. Вона вдячна долі за міцний гарт, який допоміг опанувати одну з найпрекрасніших і найскладніших професій.
Вона – актриса!
       Гучне ім’я Галина Олександрівна Талалай, яке у повному звучанні нагадує громовий гуркіт оркестру в опері Вагнера, приховує за собою взірець скромності і жіночності. Але за її виваженими, мудрими словами відчувається величезна внутрішня сила, за допомогою якої вона і «зробила» себе… Галина Олександрівна досі дивується, що стала на артистичний шлях, адже з дитинства відрізнялася, здавалось, непереборною сором’язливістю. Народилася у Коломиї в інтелігентній сім'ї. На обрії  її ранніх років з’являлися непересічні особистості (тато дружив з сином Василя Стефаника і частенько їздив до них у Русов), але все це жодним чином не впливало на маленьку Галю, допоки одного дня у голодній, зруйнованій повоєнній Коломиї вона не побачила театральний концерт. Її полонили українські жартівливі пісні у виконанні артистів Коломийського театру. І народилася мрія співати. Паралельно із мрією почав формуватися голос, слух і смак.
       «Після війни, – пригадує артистка, – люди вигадували якомога більше свят, щоб піднімати дух. На столах було мало що, і люди багато співали, щоб менше хотілося їсти… Але, як не парадоксально, саме ці голодні свята були найщасливішими», - згадує Галина Олександрівна. Вона вчилася віддаватися співу всією душею, як може це робити тільки народ, для якого пісня – це вистраждане одкровення. Її віддали у музичну школу по класу баяну... На піаніно просто не було грошей, але замість гри дівчинка закривалася у класі і годинами виспівувала увесь відомий їй з платівок репертуар. Зрештою педагоги «зламалися» під таким психологічним тиском і вирішено було давати Галинці безкоштовні уроки вокалу!
        Будучи вже студенткою Івано-Франківського музичного училища, вона вчиться приховувати невпевненість у собі відточуючи вокальну майстерність до блиску, але це містило у собі і небезпеку. На неї чекав «страшний сон» усіх вокалістів: від ненормованих занять дівчина зірвала голос. Надалі допомогли лише сила волі і віра, адже потім кілька років поступала у консерваторію, проходила раз за разом усі тури, але рубці на зв’язках щоразу «не проходили екзамену» у лікаря-фоніатра... Однак вона перемогла, як згодом не раз перемагала вперте небажання долі складатися у гармонійну мелодію успішності. Її, надзвичайно приємного тембру лірико-колоратурне сопрано, зовнішня чарівність і артистичність, яку не змогла приховати під скромністю, справили враження, і дівчині запропонували спробувати сили у студії Київського театру оперети.
        Нова перемога принесла із собою нові труднощі. Оперета – жанр легкий, буфонадний, передбачає максимальну розкутість і грайливість – риси, які, як вважала Галина, їй зовсім не притаманні. Бачила себе скоріше оперною співачкою. Отже кожен вихід на сцену оперети - справжнє випробовування для Галі. «Любовну сцену», яку потрібно було зіграти на першому екзамені, сором’язлива дівчина просто «провалила». Невже це кінець? Але крім тернів на її шляху завжди траплялися мудрі вчителі. Її педагог підійшов до зневіреної у собі студентки і сказав: «Попри все я бачу, як ти любиш музику і тонко її відчуваєш» і запропонував заспівати уривок з оперети «Граф Люксембурзький». «Коли перед виходом на сцену я примірила костюм, то раптом відчула себе артисткою, а віра в мене мого педагога так надихнула, що після цього виступу я одразу отримала головну роль у випускній виставі «Поцілунок Чаніти!» «Так і дотепер, - резюмує цей випадок Галина Олександрівна: коли в мене вірить режисер, – я гори зверну…»
        У цій студії вона пройшла чудову школу майстерності. Окрім вокалу щодня багато часу приділялося танцям і сценруху. Це допомогло розкріпоститись, загартувати волю, навчитись володіти тілом і духом. 
       Після закінчення студії доля оманливо посміхалася… Куди тільки не запрошували обдаровану красуню. Її чекали у Ризі, Петербурзі, могла залишитись і у Києві, але… постало вічне «квартирне питання», яке згодом переслідувало її все життя, завадило сповненню багатьох мрій і планів, однак привело до Станіслава, який артистка проїжджала по дорозі у Снятин (туди переїхала родина)... Щось «повернуло» її ноги до театру. «Випадково» (у випадковості Галина Олександрівна не вірить) зустріла Віталія Смоляка, – очільника і «доброго янгола» цього колективу, – і доля раптом дала «зелене світло»! ...Спілкувались недовго, проте плідно: отримала роль Панночки у видовищній виставі за Миколою Гоголем «Майська ніч». Вистава стала одним з «хітів» театру. Декорації до неї були настільки красиві, що зал вибухав оплесками, як тільки відкривалася завіса. На сцені вродливі юні русалки, – Жанна Готв’янська, Ганна Тріщук (Бабинська) та інші майбутні наші зірки, а перша серед них, – велична, грізна, немов стихія, і водночас нескінченно сумна, як біла лілія на темній воді, Панночка – Галина Талалай…
       «Мені казали, що театр – це не моє, пророкували що мене, з моїм неконфліктним характером просто «з’їдять», але тут, у театрі Франка, мені пощастило, – я зустріла не ворогів-конкурентів, а прекрасних партнерів, у яких було чому повчитись: Христина Фіцалович, Тереза Перета, Юрій Шиманський, чудові артисти: Любов Чучман-Благушина, брати Євген та Валентин Благушини, Іван Білоус – всіх не перелічити… а це велика справа для актора – партнери… Ми надзвичайно багато гастролювали, і на базі грали нерідко по три вистави в день. Я отримала велику професійну закалку. Не було часу думати про якісь суєтні речі: славу, звання і т.ін. Ми просто робили свою справу…»
        І, хоч згодом почалася нескінченна низка втрат та прикрощів: раптова смерть коханої матусі, у той момент, коли вона була найбільше потрібна, адже народила донечку, поневіряння з дитиною та чоловіком-артистом по гуртожитках, невлаштований побут тоді, коли треба було по-королівськи сяяти; треба, щоб голос звучав і нікого не обходить, спав ти на цьому тижні чи ні… – вона міцно стояла на ногах і сяяла, тому що в неї був театр!..
       У пошукав кращої долі не раз змушена була покинути місто і країну. Працювала і на Далекому Сході, і на Уралі, але… «Україна притягує… Незважаючи на привабливі пропозиції і набагато кращі умови життя та праці, завжди верталася сюди… І анітрохи про це не шкодую, тому що є речі набагато важливіші за гроші. Це сила і натхнення, які дає тільки рідна земля».
       На сцені Івано-Франківського театру вона зіграла найкращі свої ролі і проспівала омріяні партії. І сьогодні, виходячи на сцену, щоразу розуміє: все було недарма, всі ці боріння з собою, жертви і навіть життєві муки. «Це так є: все пережите актор потім втілює у своїх ролях. Тоді він не пустий. Тоді люди вірять, сміються і плачуть разом з тобою» - це найбільше щастя» - зі світлою усмішкою каже Галина Олександрівна.
       Вона досі хвилюється перед кожним виходом на рідну франківську сцену, і, хоч сама вважає це недоліком, це свідчить тільки про молодість душі, яка не втомлюється сумніватися і прагнути кращого, свідчить про повагу до професії і бажання розвиватися, адже їй тільки 70!
Щиро вітаємо дорогу ювілярку!

Таїсія Люта

http://www.galychyna.if.ua/publication/human/naibilshe-shchastja-galini-talalai/