Справа життя, що лікує душі

Актриса Мирослава Полатайко-Гусак  8  березня отримала державне звання – Заслужена артистка України. До цього було понад 20 ролей та 10 років праці в Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. 

Мирослава Полатайко-Гусак - улюблена Марічка у «Гуцулці Ксені», Проня у «За двома зайцями», Вона у «Коханні з присмаком дощу», Дівчина в криївці у «Нації», Василина в «…майже ніколи не навпаки», Юнона в «Енеїді», Баба Стівен у «Пристрастях Тіля» та інші самобутні персонажі.

"Нова Зоря" розпитала Мирославу про те, як вона досягла такої високої нагороди:

- Розкажіть, будь ласка, Миросю, як і коли у Вас виникло бажання стати на творчу стежину?

- Я зростала у родині, де віками панувала атмосфера творчості. У моїй підсвідомості до цих пір лунає фольклор, живуть традиції,  який збирали чотири покоління моїх предків. Моя прабабуся Параска Бойчук у 30-х роках брала участь у аматорському гуртку. З виставами об’їздили всю Україну, були навіть за її межами. Вона виконувала головні ролі у виставах "Наталка Полтавка", "Циганка Аза", грала у виставі "Украдене щастя та багатьох інших. Бабуся моя, Гафія Москалюк, від маленької була поруч із мамою, за кулісами. Вона навіть брала участь у постановках, де потрібно було грати дітей. Пам'ятаю слова бабуні, що їй найбільш запам'яталась вистава, де грали собаки і гуси. Але більш за все бабуся любила співати, її знання співанок не витримала би жодна пам'ять комп'ютера...! 
Оригіналом є моя мама, яка свідомо обрала професію режисера. Згодом стала директором Народного дому нашого рідного села Цуцилів Надвірнянського району. Мама очолює Народний аматорський драматичний колектив. Бачачи невгамовну працю мами, її самовідданість професії, я не змогла втекти від долі, тому пішла стежками своїх предків.

- Розкажіть про роки навчання? Чим були особливі? 

- Навчалася я в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника на відділенні "акторська майстерність", на курсі Олександра Яковича Добряка. Студентські роки були насичені різними емоціями, знаннями, цікавими постановками. Олександр Якович відкривав у кожному з нас найкращі сторони,  вчив, як володіти пластинкою, мімікою, акторськими секретами, докладав титанічну працю, щоб зробити з мене професіонала. Марія Миколаївна Ігнатюк була моєю викладачкою зі сценічної мови, її монологи і вірші я використовую й сьогодні. Низький уклін вам, викладачі!
У 2010 я закінчила інститут і вже була запрошена до нашого театру на проби у виставу "Нація" Марії Матіос, де успішно зіграла свою першу роль фельдшерки Дусі та Аннички.

- Які відчуття були?

- Відчуття на тай момент переповнювали подих від хвилювання і захоплення, мандраж у тілі, в роті пересохло, адже на мене прийшли дивитися і оцінювати актори, метри сцени. Дякувати Богу я вистояла цей бій з театром, і він мене прийняв, як і чудовий колектив. Це моя друга домівка і сім'я. 
Я багата людина, бо отримала від Всевишнього нагороду, займатися улюбленою справою. Це не робота - це моє життя. Особливо зараз, коли ми на карантині, я відчуваю нестримну жагу до мистецтва, шалено сумую за глядачами, мої емоції вирують. Ніщо не замінить сцену, вірю, що уже скоро ми всі, здорові тілами, зустрінемося у театрі, щоб лікувати ще й душі. 

- Чи були у Вас комедійні моменти на сцені, про які глядачі не підозрювали, а знали тільки актори?

- О-о-о, комедійні моменти - це моя родзинка. Я люблю робити збитки під час вистави, про які не завжди і актори здогадуються. Наприклад, у виставі «Ніч перед Різдвом» я замалювала передні зуби чорною фарбою  і «шипилявила» у  серйозній ролі дячихи, або дописала комедійну співанку Марічці у «Гуцулці Ксені».  Було безліч різних випадків, їх можна згадувати, але це окрема вистава вийшла би.

-У кожній роботі є труднощі. З чим стикались Ви?

- Найважче мені у професії, коли отримуєш роль, але  не можеш зрозуміти свого персонажа або спіймати ту нотку, яку вимагає режисер. Тоді я ламаю себе і свідомість, приглядаюся на вулиці до людей, шукаю схожий типаж, особливість чи дефект свого персонажа. Працюю так, щоб не створювати штампи, а розкривати себе як різнопланову актрису. Це тяжка праця, як фізична, так і моральна!

- Державне визнання – це велика нагорода. Як Ви про неї дізнались? Які відчуття у Вас зараз?

- 25 лютого ми з акторами їхали у Львівську Національну Оперу з виставою "Гуцулка Ксеня".  Коли ми були в автобусі,  мені зателефонував наш директор художній керівник народний артист України Ростислав Держипільський і приголомшив мене привітанням про звання. Спочатку була якась невідома порожнеча всередині. Сам процес виявляється набагато цікавіший, ніж результат. Коли прийшла до себе, то зрозуміла, скільки праці вклала, щоб мною пишалися батьки, колеги, глядачі. Зараз груди розпирає від щастя, що я - заслужена артистка України. Заради цього варто жити!

- Редакція  всеукраїнського часопису «Нова Зоря» та усі читачі вітають Вас із цим заслуженим визнання. Зичимо міцного здоров’я, Божого благословення, щоб і надалі ваш талант розквітав, а Ви дарували радість всім, хто вас  бачить на сценах України. Ваші побажання нашим читачам?

- Бажаю всім тільки гарних новин, миру, міцного здоров’я. Головне – цінуймо кожну мить життя, бо воно - неповторне за будь-яких обставин, є найвищою цінністю, найкращим дарунком Бога, а все інше – це минущі декорації нашого земного буття. Щиро дякую.

Спілкувалась Юлія Боєчко.